Незламна: історія Мальвіни Гриценюк, яка пішла воювати

Марія КУЗЬМИН

Жінка, мати трьох дітей, вдова вирішила йти на війну. Вона контрактниця ЗСУ. Мальвіна Гриценюк. Народилася в Хирові, музична освіта, щасливе сімейне життя, трагічна втрата чоловіка. Початок війни: паніка, молитви, рішення залишитися в Україні. Труднощі, емоції, сумніви, мотивація захистити дітей і країну. Любов до дітей, родини, України. Віра – в Бога і Перемогу. Про все це з перших вуст від жінки, яка служить у ЗСУ.

Розкажіть про довоєнне життя Вашої сім’ї.

Якщо починати з початку, то я народилась недільного сонячного ранку 27.05.1984р. у мальовничому містечку Хирів… Молодшою донькою (бо маю старшу сестру), у сім‘ї робітників, колись батьки працювали на заводі(тоді були такі часи), а потім на залізниці. Як звичайна дитина, ходила до школи, любила музику, ходила у музичну школу, мріяла, як кожна дівчинка про казкове життя, любила співати, писала пісні, мріяла стати професійною вокалісткою. Закінчила Дрогобицьке музичне училище, Рівненський інститут мистецтв, кафедру естрадної музики.Таки здобула освіту артиста-вокаліста викладача музичного мистецтва.

У 2006 р вийшла заміж та й справді відчувала себе принцесою, тому що у мене було дуже щасливе сімейне життя. Народила трьох діток.

Працювала вчителькою музичного мистецтва у загальноосвітній школі і паралельно  музкерівницею у садочку, а також органісткою-дяком у костелі св. Лаврентія м. Хирів…

Але. У мою сім‘ю прийшло страшне горе. Трагічно загинув мій чоловік(ми прожили разом 9років), який для мене був всім, цілим світом, всесвітом і безмежним коханням…

Пригадайте 22 лютого 2024 року. Що було потім?

З самого ранку це була кругом жахлива паніка, діти мали іти до школи, але уже ніхто нікуди не пішов, у телевізорі не стихали новини, важко було повірити, що таке може бути у наш час.

Ми з вчителями зібрались у школі, почали молитись вервицю, дуже плакала Олена Богданівна вчителька початкових класів, її сестра в цей час була в Охтирці… Ми молились! Діти плакали… Мої батьки робили місце у підвалі на всяк випадок, щоб було де сховатись…

Телефон не стихав, дзвонили рідні і знайомі, щоб ми тікали, але я сказала що тут мій дім, моя земля і я нікуди не поїду! Моя сестра із 2014 року проживає у Польщі. Я думала про те, щоб відправити до неї дітей, але діти сказали: «Мама, ти залишаєшся тут — тоді ми з тобою»…

З того дня ми майже ввесь час проводили у школі, там зупинялись внутрішньо переміщені люди, хтось переїжджав за кордон, хтось залишався, по областях, районах формувались підрозділи ТРО. Я теж записалась до нашої місцевої ТРО, яка надалі чомусь з часом перестала існувати, ті хто мав хоч якийсь військовий досвід — ті поїхали у Самбір до ТРО, я ж залишилась у школі, ми по черзі чергували, волонтерили. 

Як Ви подолали біль від втрати чоловіка і знайшли в собі сили піти на війну?

Біль від втрати чоловіка не можливо подолати! Це болітиме завжди. Це не лікує ніякий час… Я вчуся з тим жити. Я маю для кого жити і це дає мені сили… Лише Господь і молитва допомагають у таких ситуаціях. Ті, хто мене знає, то їм добре відомо, що більшу частину свого часу існування, бо це не можливо було назвати життям — я проводила на цвинтарі.  Це було, наче страшний сон, який здавалось не закінчиться ніколи…

Господь у такі важкі моменти посилає нам Ангелів, це звичайні і водночас не звичайні люди, які приходять нам на допомогу. Всевишній дав мені таку людину, яка витягла мене, як я називаю «з цвинтарної ями», де я «жила» два з половиною роки…

Це був хтось, хто вчив мене по-новому жити, посміхатись, мріяти і дав зрозуміти, що мій чоловік продовжує жити у моїй пам‘яті а також у моїх дітях….

Багато моїх знайомих хлопців збирались до відправки на війну, багато уже воювали…Я ж просилась, щоб мене взяли з собою. Вони, звичайно, сміялись і казали що треба бути “мужиком” і що з моїм ростом, а в мене  – 148 см, мені там не місце. Сиди вдома! Пильнуй дітей і так далі.  Але я розуміла, що якщо мої діти мають лише маму, то лише мама може їх захистити і якщо є бодай один зі ста відстоків, що я можу бути корисною і допоможуи зупинити цю кляту війну, то я обов‘язково віддам хоча б цей єдиний відсоток…

Що спонукало Вас, як матір трьох дітей і вдову, прийняти рішення піти на війну? Які емоції Ви відчували, коли приймали це рішення? Чи були сумніви?

Однозначно — мої діти. Я розуміла, що вони мають лише мене і мій обов‘язок їх захистити! Часто, як розповідаю про це чоловікам, то вони підсміхаються і не хочуть мені вірити.

Я скажу так: я пішла до війська заради захисту своїх дітей! Пішла — бо я розумію, що винна тим побратимам і посестрам, котрі віддали своє життя за волю і  незалежність нашої Батьківщини! Заради майбутнього наступних поколінь. Тому — що це моя Україна і я її люблю!!! Якщо до вас додому увірвуться грабіжники, злочинці, вбивці? Ви ж не будете чекати, поки прийдуть захистити вас сусіди, депутати, президент чи ще хтось інший. Ви ж почнете діяти самі… Я зараз чітко і виразно розумію, що якщо на фронті не вистоїть лінія оборони, то менш ніж за добу ця нечисть буде тут. І буде вбивати всіх без винятку, вбивати, гвалтувати і нищити націю. Жаль, що більшість людей не розуміє цього, болить лише тих, у кого хтось із рідних воює.

Рішення мені далося важко. Були сльози і багато переживань. Для самої така мотивація і дітям  пояснила, що певний час буду там заради їхнього майбутнього. Прошу у Бога, щоб мої діти і всі інші діти землі ніколи не відчули війну зблизька. Я прошу у Бога, щоб закінчилась клята війна, бо так багато українських дітей страждають.

Чи відчуваєте Ви, що Ваше рішення було єдино правильним в цій ситуації?

Знаєте, дозволю собі трішки пожартувати: коли у мене на РТЦК запитали, чи маю я водійське посвідчення, я відповіла: так маю. Тоді мені сказали: ти маєш уже не права, а обов‘язки. У війську так само.  Це моє рішення, я маю тепер обов‘язки, я склала  присягу  і я буду до кінця, я вистою скільки мені призначено! Я вірю у Перемогу! Так! Я вірю у Перемогу!!!

Але душа розривається коли знаєш, що загинув твій побратим. Один…  Другий… П‘ятий … Десятий…Не відступлю! Ніколи нізащо не здамся!!!

Що для Вас означає захищати свою країну?

Захищати свою країну для мене означає бути відданій їй на сто відсотків. Моя країна — це мої діти, мої рідні, мої близькі! Це моє життя! Це моя історія! я люблю безмежно свою Україну!!!! Я зроблю усе що у моїх силах щоб відправити ворога у пекло туди де його місце! Захищати свою країну —означає любити її! Амінь!

Які найбільші виклики Ви зустрічаєте на фронті?

Важко, коли ти знаходишся у роті, де лише четверо боєздатних осіб, а решту обмежено придатні.

Важко, коли бачиш і розумієш, що десь там лежать тіла 200, які неможливо витягти і що хтось чекає свого батька, сина, брата, друга, а ти нічого не можеш зробити.

Важко, коли бачиш, як, образно кажучи, «жирує» тил, бо вони, бач, звикли до війни.

Багато можна говорити про виклики на фронті, та зараз не хочу про це. Скажу лише, що я розумію, що більше ніколи не зможу  нормально жити між цивільними. І я така не одна…

Як Ви підтримуєте власний моральний дух у таких складних умовах?

Молитва! Молитва і більше нічого, одна єдина надія на Господа! Моє життєве кредо: воля Божа є—силу Господь дасть! Думаю більше нічого не потрібно додавати.

Також, нам військовим, дуже дорогі малюнки і листи дітей, це завжди мотивує. У нас найкращі у світі діти.

Чи є щось, що Вас найбільше надихає продовжувати боротися?

Просто хочу, щоб все скінчилось однозначно нашою Перемогою, видихнути з полегшенням. Хочу, щоб Україна більше не страждала.

Які Ваші плани на майбутнє після війни?

Планів немає. Є лише мрії. Хочу обійняти дітей, батьків, рідних і виспатись. І жити на Славу Божу!

Що Ви хотіли б змінити у країні вже зараз.

Хочу, щоби кожен відчув, що це його рідна земля! Нас українців багато і якщо серед нас не буде байдужих і таких, хто вважає, що «моя хата скраю», то ми швидше відбудуємо нашу Українську хату.

Так, не кожен, далеко не кожен, може бути на нулі, але будь в тилу, віддай від себе все, що тільки можеш, щоби наблизити перемогу, не можеш нічого зробити — молись! Молитва і віра творить дива. Я вірю, що Господь почує молитву і однозначно добро переможе зло. Я в це вірю і ви повірте!

Що відчуваєте, коли чуєте про корупцію в державі.

Міняти має кожен себе. Корупція – вона була є і буде. Дуже шкода, але на прифронтових зонах вона відчувається ще більше ніж в тилу. Про це не хочу говорити. Воно не варте нашої уваги.  Нам своє робити…

Які цінності для Вас є найважливішими, Мальвіно?

Любов, підтримка і взаєморозуміння.

Які Ваші найкращі спогади про чоловіка?

Він мені подарував трьох чарівних діток у яких він для мене продовжує жити.

У ваших соцмережах я слухала вірш-присвяту матері. Там, зокрема, кажете, що дякуєте мамі, що відпустила і не впадете на коліна, як і вона вас навчила. Це ваша авторська поезія? Процитуйте.

-Так, цей вірш я написала мамі у день її народження, коли була на полігоні.

Кохана мамочко! Ти найдорожча в світі.

Що ж можу побажати я Тобі

Любові чистої, бехмарної, як небо,

Тобі дарую я всі квіти Української землі!

Пробач, що за столом сьогодні я не з Вами.

Пробач за всі недоспанії ночі,

Пробач, що на колінах у молитві.

Так часто через мене плачуть Твої очі.

А знаєш, мамо, хоч Ти не маєш сина,

Та я стою в строю на рівні з пацанами.

Пишаюся я тим, що я Твоя дитина,

Пишаюсь – я дочка своєї мами.

Я дякую.

За те, що відпустила.

За те, що Ти дітей моїх пильнуєш.

Живе в мені Твоя безмежна сила.

Твоя молитва у бою мене врятує.

Я більше не боюся, мамо,

Про те, що там в тилу говорять люди.

Я вірю: Україна буде вільна.

І Ти, повір, що ми її здобудем.

Я  хочу, щоби Ти пишалась мною.

Бо Ти навчила із колін вставати.

Я хочу бути схожою на Тебе.

І так, як Ти, ніколи не здаватись!

Я вдячна Господу за Тебе, мамо.

Сьогодні з днем народження вітаю.

Я щиро вірю в нашу Перемогу!

Я повернуся, мамо!

Обіцяю!

Що для Вас означає бути українкою?

Це означає любити Україну! Народжувати дітей, боротися за їхнє майбутнє, здобувати волю і незалежність! Просто любити свою землю і ніколи не здаватися! Любіть Україну! Пам‘ятайте своїх Героїв.  Слава Україні і її Героям! Схиляюсь низько на колінах у молитв іза тих героїв, що полягли в бою.  За Тебе, моя рідна Україно! Я вистою! Я обіцяю — вистою. Бути українкою – це любити Україну. Я люблю її так. Я пішла на війну, бо мала чіткий мотив і мотивацію. Любіть Україну по-своєму. Я змогла і ви зможете.

Про що мрієте?

Хммм. Як горять окупанти.  Нехай ці чорти горять у пекельному вогні вічно!

Мрії та сподівання у мене дуже хороші. Гріють душу й радісні спогади — це мій курс молодого бійця. Це було дуже важко, що не передати словами. Разом з тим радісно і добре, бо я могла впоратися. Дуже хочу, щоб мої побратимчики були живі цілі і неушкоджені, хоча знаю, що більшості уже немає посеред живих.  Але я їх дуже люблю і ціную! Вони для мене будуть жити вічно! Я вірю, що є життя після смерті і ми ще обов‘язково зустрінемось.

Одна єдина мрія – це перемога і щоб більше не гинули люди. Нехай вона вже буде.

Я змогла і Ви теж зможете!!!