Назавжди 26: Сушиця попрощалася з воїном Андрієм Романом

Люба КІПОРЕНКО

Годинник його життя назавжди зупинився на позначці «26». Село Сушиця вчора вкрилося чорною хусткою скорботи — громада прощалася зі своїм Героєм, десантником Андрієм Романом. Цей день став ще одним болючим нагадуванням про ціну нашої свободи, яку ми платимо кров’ю найкращих синів.

Останній шлях молодого воїна був сповнений не лише людських сліз, а й тривожних звуків сучасної війни. У той самий час, коли духівництво підносило молитви за упокій душі Андрія, небо над Львівщиною здригалося від небезпеки. Лунала повітряна тривога — ворог знову атакував область дронами, поціливши у житлові будинки, релігійний комплекс, інфраструктуру. Над головами людей, що зібралися на подвір’ї, гула авіація, ніби підкреслюючи, проти якого зла боровся Андрій до останнього подиху на Запорізькому напрямку.

Символічно, що навіть природа розділила біль громади. Коли труну з тілом Героя заносили на подвір’я рідного дому, де він зростав і мріяв про майбутнє, яскраве сонячне небо раптово захмарилось. Здавалося, сама земля Сушиці оплакувала свого захисника.

Провести Андрія в останню дорогу прийшли сотні людей: односельчани, представники влади, молодь, побратими. Велика кількість присутніх утворила «живий коридор» пам’яті, схиливши голови у глибокій пошані.

«Дорога родино, всечесні отці, шановні воїни та друзі нашого полеглого захисника Андрія. Сьогодні ми всі зібралися, щоб провести його в останню дорогу.

Пригадую, як ще у 1990-х роках на церковних соборах виникали дискусії: чи варто у молитвах просити захисту від “нападу чужинців та війни”? Тоді здавалося — про яку війну може йти мова у ХХІ столітті? Але сьогодні ми бачимо жахливу відповідь. Той, хто називав себе “братом”, нищить наш молодий цвіт, який мав би жити й творити. Наші діти помирають.

Природно, коли людина відходить у вічність вдома, в оточенні сім’ї. Але з Андрієм усе було інакше. Він помирав не у власному домі — його домом стала вся Україна, яку він закрив собою. Він помирав далеко від своєї церкви, але кожної миті будував свій внутрішній храм. Там, де розривалися снаряди, де приходив найбільший страх, він удосконалював себе у молитві. Андрій будував свій душевний храм, адже кожна людина — це храм Святого Духа.

Прощаючи сьогодні полеглого слугу Божого Андрія, який засвідчив свою любов до рідної країни, ми проводжаємо його у вічність. Він віддав своє життя тут, на землі, але здобув Небо.

Він уже переміг. Він став переможцем над тими злими силами, що були над ним, що летіли і вбивали його. Бо смерть не є остання інстанція. Остання інстанція — це Воскресіння. І ми віримо, що він воскресне із Господом Богом, стане по правиці Його і перебуватиме в Небесному Царстві, де всі праведні спочивають», – промовив на подвір’ї перед домовиною та скорботною громадою священник УГКЦ Василь Тернавський.

Траурна процесія рухалася під тужливі звуки військового оркестру. Кожен крок відгукувався болем у серцях тих, хто знав Андрія як сина, надійного друга та патріота.

Похоронили Героя на місцевому цвинтарі з усіма військовими почестями. Урочисте підняття та складання прапора відбулося під Гімн України у виконанні військового оркестру.

Найважчий момент церемонії відбувся тоді, коли військовий передав матері загиблого Героя державний прапор та портрет сина. Тепер він захищатиме нас із небес, а прапор, за який він віддав життя, стане найдорожчою реліквією в батьківській хаті.

«Щиро співчуваю родині, друзям та побратимам Андрія. Жодні слова не вгамують біль цієї втрати, але пам’ять про його жертовність житиме вічно в історії нашого краю та всієї України» — висловив співчуття голова Старосамбірської громади Ігор Трухим.

Андрій Роман народився 27 жовтня 1999 року. 1 вересня 2025 року був призваний на військову службу під час мобілізації. Був воїном 82 окремої десантно-штурмової Буковинської бригади. Серце воїна зупинилося 10 березня в бою поблизу населеного пункту Новогригорівка Запорізької області.