Люба КІПОРЕНКО
29 грудня село Воля занурилося у глибоку скорботу. Навіть небо спохмурніло. Громада схилила голови, зустрічаючи свого захисника, вірного сина України — Небесного Героя Мар’яна Кота. Його земний шлях обірвався незадовго до 33-річчя, а дорога додому тривала довгих п’ять місяців.
Останній шлях Героя
На подвір’ї рідного дому зібралась численна громада: духовенство, побратими, друзі, однокласники та односельчани. Погода ніби розділяла спільний біль — лютий зимовий вітер розвівав синьо-жовті та червоно-чорні стяги, які тримали місцеві діти. Обабіч дороги, якою востаннє везли воїна, у ялинкових віночках мерехтіли лампадки — символ вічної пам’яті про Мар’яна.
Старший солдат Мар’ян Кіт загинув 24 липня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Петро-Іванівка Куп’янського району Харківської області. Лише зараз, через місяці, родина змогла поховати рідну людину.
Від цивільних мрій до військового обов’язку
Мар’ян був людиною світлих намірів. Він мріяв про професію ріелтора, хотів будувати мирне життя, виховувати доньку та підтримувати батьків. Але коли війна постукала у двері, він без вагань обрав шлях воїна. Його позиція була непохитною:
«Якщо я не піду, то хто піде?» — казав він рідним.
Цей вибір був продиктований не лише обов’язком, а й сумлінням людини, яка понад усе любила свій край.
Вчителька історії Світлана Васюта згадує Мар’яна як старанного та відповідального учня: «Навчався у Волянській школі, згодом у коледжі в Старому Самборі та Стрию (фах експерта-оцінювача), а вищу освіту здобув у Дублянах. Мав досвід служби кінологом у внутрішніх військах, брав участь в АТО. Врівноважений, старанний, ніколи не конфліктував. Допомагав усім — і батькам, і сусідам. Я знала, що він ніколи не підведе. Ми так радісно зустрічали його з АТО. І не віриться, що сьогодні така остання й страшна зустріч. Серце крається від того, що ми його більше не побачимо», — ділиться спогадами вчителька.
Під час чину похорону місцевий священник отець Іван Унятович звернувся до присутніх із розрадним словом, порівнявши горе батьків із Голгофою, яка веде до Воскресіння:
«Сьогодні ми плачемо, бо не можемо бачити його тіло, але він живий для Бога і для своїх рідних. Він живий у сльозах, що котяться нашими обличчями, і в пам’яті, що житиме вічно. Сьогодні ми є свідками того, як молоді юнаки віддають свої життя за неньку Україну. Цей великий хрест, що впав на плечі батьків, є їхньою Голгофою, а Голгофа — це шлях до Воскресіння. Господь сказав: «Я є Воскресіння і Життя», і ми віримо, що прийде час, коли Він воскресить нашого воїна. У Божих словах смерть — це лише сон, після якого настає пробудження у вічності. Сьогодні він щиро дякує всім, хто прийшов віддати йому останню шану. Його земний шлях завершився, але пам’ять про його подвиг і любов житиме вічно…»
Мар’яна Кота поховали на сільському цвинтарі з усіма військовими почестями. Державний прапор, як символ найвищої вдячності від народу, вручили матері Героя — пані Марії.
Без батька залишилася донька Марта, без чоловіка — дружина Аліна, без сина — батьки Марія та Василь, без брата – сестра Ірина. Від імені всієї громади висловлюємо щирі співчуття родині. Ваша втрата — це наш спільний біль.
Ще у цій категорії
Коли серця б’ються в ритмі ЗСУ: Старосамбірська громада у 2025 році з бюджету скерувала понад три мільйони гривень на оборону
«Вертепія» — перший український різдвяний карнавал для збору коштів на потреби ЗСУ
У 2026 році першим у Старому Самборі народився хлопчик Василько